У рамках вшанування пам'яті прозаїка та літературознавця, члена Спілки письменників України Миколи Смоленчука для учнів 10 класу класним керівником Невкритою І.С. було проведено урок пам'яті.
Микола Смоленчук — то ціла епоха в культурно-мистецькому й громадському житті степового краю, що розкинувся від сивочолого Дніпра до Південного Бугу на нашій благословенній Україні. Вихователь і наставник творчої молоді, учитель вчителів, генератор ідей, організатор й учасник літературно процесу, театрально-видовищних заходів і громадських ініціатив, будитель збайдужілих чиновників і змілілих душ сучасників він протягом десятиліття був єдиним членом Спілки письменників, що мешкав у Кіровограді.
Микола Смоленчук належить до числа тих людей, які, за висловом Ліни Костенко, створюють гуманітарну ауру нації.
І справа навіть не втому, що Микола Кузьмович був талановитим письменником, серйозним науковцем, непересічною особистістю, педагогом від Бога, проникливість якого була просто вражаючою — міг із першого погляду правильно оцінити обдарованість свого учня чи студента, розгледівши в його душі паростки чогось винятково прекрасного, про що той навіть сам міг не здогадуватись, щоб потім наблизити до себе й терпляче, при тім не нав'язливо, працювати над ним, розвиваючи, підтягуючи до свого рівня, — і хто зараз може сказати, долю скількох юнаків і дівчат визначила незабутня зустріч з цією Людиною, мудрою як сам народ! Просто він залишив по собі добрий слід на Землі, бо був справжнім українцем, добродієм — Людиною вільною, з глибинною душею, шляхетним серцем, Людиною, що прагне до прекрасного й здатною творити лише Добро. А звідки це? Від переконаності, що й сам ти — самодостатній український народ.
Віра у свій народ як і розуміння власної причетності до нього не мусять бути лише стихійними чи неусвідомленими, бо сліпий патріотизм то тільки прямий шлях до самознищення, а значить й до забуття — зникнення навіть саме такого поняття як народ. Вони повинні ґрунтуватись на всотаних з молоком матері первісних, генетично закладених елементарних знаннях невмирущої правічної національної культури нашого народу, закодованої у перлинах усної народної творчості з метою самозбереження від вульгарного впливу агресивного примітивізму сусідів і зайд за допомогою кришталево прозорих і водночас незбагненно глибинних художніх образів, помножених на власну допитливість і бажання знайти ключ до осягнення величної таїни незнищенності духу.
Микола Смоленчук цю таїну осягнув. Бо з пелюшок знав про цілющу силу української народної пісні — чарівного Слова, — оберегу, чистої криниці духовності й внутрішньої краси. Тому й проніс їх біля серця через усе життя: рідна пісня його рятувала в найскрутніші моменти — на чужині й вдома, коли здавалось, що все огорнула безпросвітня пітьма; саме вона, пісня, й визначила, вказала мету на дорозі у вічність.
Доля Миколи Кузьмовича Смоленчука — талановитого письменника, педагога, визначного ученого-корифеєзнавця, краєзнавця, фольклориста, — людини непересічних здібностей та енциклопедичних знань — то доля всього «сивого покоління», дитинство якого було обпечене воєнним лихоліттям, а юність і зрілість зазнали суворої регламентації радянської тоталітарної системи, — немилосердна, зрадлива, жорстока. За життя вона посилала митцю постійні випробування, що мали б покласти край не лише будь-якій творчості, а й ставили на межу елементарного виживання, а коли відійшов у вічність — не забула створити перешкоди для належного посмертного визнання: книги, видрукувані у минулу епоху, давно стали бібліографічними раритетами (цьому сприяли ще й вилучення їх з бібліотек за вказівкою місцевих функціонерів від ідеології, які хотіли, щоб і духу Смоленчукового не було в Кіровограді), недоступними для масового читача, ще неопубліковані художні твори й наукові розвідки — приречені на перебування в шухлядах письменницького столу, бо коштів на їхнє видання ні родина письменника, ні громадські організації, що опікуються світлою пам'яттю про нього, не мають, а чудові пізнавальні телевідеофільми краєзнавчого характеру за участю «кіровоградського Іраклія Андроннікова», як не без заздрощів назвав свого часу Миколу Кузьмовича один професор-літературознавець з Одеси, були бездумно знищені місцевими телевізійниками через брак чистих відеокасет.
Народився Микола Кузьмович Смоленчук 3 липня 1927 року в районному містечку Бобринець у сім'ї «гармоніста Богунського полку». Батько, Кузьма Денисович, мав важкий експресивний характер і, при тім, був людиною витривалою, гартованою громадянською війною й лихоліттям перших п'ятирічок. Та лагідна вдача матері, Ганни Павлівни, сприяла тому, що дитина постійно перебувала під впливом дивосвіту образів колискових пісень, різнобарв'я чарівних звуків мелодій народної лірики, невичерпної скарбниці мудрості українських казок, легенд, приповідок, загадок, розповідей про всякі чудернацькі пригоди та різних оповідок, огорнутих серпанком втаємниченої незвичайності. Це, а також генетичне закладені в душу з діда-прадіда степовика залюбленість у природу рідного краю (а знав він у нашому степу, гайку, переліску, лісі кожну билиночку і роси краплиночку, кожну мошку, метелика, і пташину, і звірину — дай Бог кожному професійному натуралісту! І щоб переконатися в цьому загляньмо лише у його романи й повісті, ну, хоча б, у повість «При битій дорозі», що порівняно недавно друкувалася у часописах, бо окремим виданням так і не вийшла) та загострені почуття власної гідності, волелюбності, непримиренності до будь-якого вияву несправедливості вплинуло на формування світогляду й художньо-естетичного мислення, вдачі майбутнього письменника.
Підлітком зазнав страхіть ряду фашистських концентраційних, а згодом і радянських (пермських) фільтраційних таборів, про що проникливо розповів (наскільки дозволяли умови епохи тоталітаризму) у незавершеній трилогії, започаткованій автобіографічним романом «Сиве покоління».
Далі — навчання у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі та на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту, учителювання на Кіровоградщині та Черкащині, вступ до Спілки письменників (за рекомендацією самого Максима Рильського!), захист кандидатської дисертації, робота в Кіровогорадському та Луцькому (тут він завідував кафедрою української літератури) педінститутах. І хто знає, як склалася б подальша літературна й педагогічна доля Миколи Кузьмовича, якби не звинувачення у «буржуазному націоналізмі» (1972 р.), переслідування у зв'язку з цим, вилучення з активного громадського та літературного життя, що тривало півтори десятиліття. Та невтомний трудівник, Микола Смоленчук, автор історичних повістей «Степи полинові» (1961), «Степівчани» (1963), «Родня» (1968), романів «Сиве покоління» (1965), «Ой літав орел» (1969), «Білі бланкети» (1985), нарисів «Хутір Надія» (1967), Кіровоград" (1967), монографії «Марко Кропивницький та його рідний край» (1971) та майже сотні наукових, науково-популярних і методичних (про передовий досвід кращих учителів-словесників) статей, краєзнавчих розвідок і нарисів, інших різноманітних публікацій у періодиці, навіть у найважчі часи свого життя, при найнесподіваніших «подарунках» долі ніколи не втрачав оптимізму, віри в справедливість, у свій народ, з яким мав спільну долю, сином якого був, у народ, для якого жив і працював.
Микола Кузьмович пройшов через життя гідно й був щасливий в останні свої хвилини, що його народ, Україна таки вибороли державну незалежність, що таки буде «…в своїй хаті своя Правда і Сила, і Воля». За великим рахунком то була мета його подвижницького життя, яке передчасно завершилося 12 січня 1993 року після тривалої виснажливої хвороби. Слід зазначити, що творчий доробок Смоленчука-письменника — окраса й гордість української історико-художньої белетристики та художньо-біографічної прози, а внесок Смоленчука-науковця у царині історії літератури, театрознавства, літературного й історичного краєзнавства є просто неоціненним: чимало з хрестоматійних нині істин (біографії, витоки особистості, творчість М.Кропивницького, І.Тобілевича (Карпенка-Карого), В.Винниченка, багатьох інших діячів української та світової культури й літератури, передусім — А.Фета, чия доля пов'язана з нашим степовим краєм, як і відомості про становлення нашого національного театру, відомого як театр Корифеїв тощо), — вперше були введені до наукового обігу саме ним. Сучасні дослідники йдуть уже торованим шляхом. До слова згадаймо, що Микола Кузьмович був фундатором Музею Марка Кропивницького в Бобринці, доклав чимало зусиль щоб зберегти в Кіровограді (ой як це було не легко!) меморіальні будинки М.Кропивницького на колишній Болотяній та Тобілевичів на колишній Знам'янській вулицях, був ініціатором створення в їхніх приміщеннях музейних установ.
Як майбутній митець слова М.Смоленчук починався з оптимістичних за звучанням, сповнених веселкових надій на власну світлу будущину поетичних спроб ранньої юності. Осанна чарівній природі, по дитячому наївне захоплення трудовими звершеннями й сталевою міццю «найпередовішої, найгуманнішої в світі» країни, бачення себе, що вногу крокує вперед у майбуття — такою була її тематика, навіяна і В.Маяковським, і молодим П.Тичиною, й багатьма-багатьма іншими, ким зачитувався, а читав усе, що можна було дістати дитяті в заштатному Бобринці. Пізніше, повернувшись з Уралу, не по літах дорослий, вкрай вимогливий до себе Микола безжально знищить «всю оту тріскотню», зошиток з якою так байливо зберігала малописьменна мама, що свято вірила в повернення сина на тихі води та ясні зорі з невідомої чужини.
Йому віршувалося всюди: і під перестук коліс стрімкого потягу, що ніс у незвідану ще жорстокістю невідомість, і в холодних майстернях бауера, і в бараках концтаборів… Та міг хіба записати? Хіба що носити в серці… А для поезії в ньому, надірваному й зраненому, з часом вже місця не вистачало.
Ще в Німеччині, після чергового випробування долею юний Микола Смоленчук, приголомшений примарною круговертю подій, вражений пережитим, поставлений кожною миттю свого існування на межу виживання, мріючи про повернення до рідного краю, заприсягається собі, що по закінченню війни, а що фашисти будуть знищені ніколи сумніви не виникали, якщо виживе, обов'язково напише книжку (спершу думалось, що за жанром це буде драматичний твір) про всі знущання, які довелося спізнати його поколінню, дитинство якого обпалене війною, книжку про долю покоління, що зростало-дорослішало, поневіряючись по далеких чужих світах.
Холодної похмурої осені голодного 1947 року він повертається додому, у Бобринець, відбувши як спокуту за примусову подорож до Європи кількарічну нелегку повинність у «трудовій армії» на металургійному заводі в уральському місті Добрянка, втупає до сільськогосподарського технікуму (навчання тоді розпочиналось після повного завершення польових робіт) і намагається реалізувати ту свою мрію.
А в рідній стороні й дихати легше — і мало по малу відходить, розкріпачується, теплішає зболіла-пригнічена юнацька душа, що так прагла затишку, щирості, кохання, — і народжуються вірші (іноді ще по дитячому наївні, не зовсім вправні з точки зору поетичної майстерності) сповнені оптимізму, палкості й молодечого завзяття: «Здраствуй, мудрый природы закон!».
Та в рідному краї очікували все нові й нові розчарування: перше — особистісного плану (згорьований долею юнак ніяк не міг адаптуватися в молодіжному середовищі через його, середовища, безтурботність), потім — соціального, громадянського (чи й політичного!). Смоленчуку ніяк не вкладалося в голові чому народ, що вистояв у такій страхітливій війні, здобув перемогу, запорукою якої був не лише героїзм людей, а й економічна міць держави, залишається обідраним жебраком на своїй же багатщій землі. А ще ґнітило ставлення офіційних осіб (вони гучно говорили про те, що найпередовіший у світі суспільний лад зорієнтований на вдосконалення й потреби простої людини) не тільки до нього, Смоленчука, що без вини був винен у своїх «гріхах», а й до тих, хто кров'ю своєю здобував перемогу.
Що залишалось робити? Забутись!
І він, щоб забутись, впивається душею своєю в книги. спрагло читає все — від Шекспіра до Чехова й Островського, Кропивницького й Карпенка-Карого, від Бернса до Єсєніна, Рильського й Сосюри, від Толстого й Тургеньєва до Винниченка (хоч і був заборонений) й Гончара. А ще пробує писати сам, і вже не тільки вірші…
Але одного бажання писати виявляється замало. І, розуміючи це, Микола, як тільки траплялася нагода, вирушав до навколишніх сіл у пошуках цікавого життєвого матеріалу, а крім того хотів зустрітися з давніми друзями й знайомими з довоєнної пори. Перші проби пера (обирає собі псевдонім «М.Клен») — невеличкі новели й оповідання як замальовки до почутого про життя своїх ровесників та їхніх сімей у часи воєнного лихоліття чи власного настрою,- задоволення не принесли. Аж занадто вимогливий до себе юнак добре розумів, що ще не вистачає йому художнього хисту, а кращої літературної школи ніж багатовіковий досвід народної творчості годі шукати. Тому в піших мандрівках по Бобринеччині та прилеглих до неї районах Кіровоградської області окрім життєвого матеріалу для майбутньої книги, а це мав бути цілий роман, починає записувати народні пісні, прислів'я, приказки — все те, на що так щедрий художній геній нашого народу. Зустрічаючись з людьми, особливо людьми старшого віку, майбутній письменник, ніби губка, вбирав у себе все до чого тільки міг долучитися біля джерел мудрості й духовності. Довідується він і про земляків-бобринчан, які свого часу стали на сторожі тієї скарбниці духовності — вікопомних Марка Кропивницького та Івана Карпенка-Карого. Так народжуються нові творчі мрії, обирається ще одна, не менш важлива мета життя…
Загалом, творчість Смоленчука-письменника напрочуд цілісна й становить собою художній літопис історії рідного народу від сивої давнини — так званої «доби великого переселення народів» («Степівчани») і до сучасного письменникові часу (незавершена трилогія, започаткована романом «Сиве покоління»), адже вічною мукою для нього як людини, громадянина й митця слова була доля України. За доби червоного тоталітаризму художня література була чи не єдиним, хоч і напівзамуленим через цензурні загаті, джерелом знань пересічного обивателя (а саме таким офіційна ідеологія й хотіла бачити кожного українця) про правдиві сторінки національної минувшини, а, значить, і потужним засобом виховання національного самоусвідомлення. Саме тому твори М.Смоленчука (і в цьому теж часточка його громадянського подвигу) містять в собі надзвичайно багатий, по справжньому безцінний історичний, народознавчий та культурологічний матеріал на зрізі конкретних епох, продиктований, передусім, власними етнографічними спостереженнями письменника помноженими на висновки прискіпливого вченого. А ще його книги — то своєрідний ключ до розуміння національного характеротворення, бо в них майстерно розкриті такі риси українців, як завзяття й відвага, добродушність і чесність, вірність і відданість, здатність палко кохати суджених й люто ненавидіти ворогів, релігійність як основа світогляду тощо. Жива природа, фольклорні скарби, пам'ятки давнини як джерела нашої історії та культури стали для М.Смоленчука, невтомного й ретельного дослідника історичного буття рідного народу, своєрідними орієнтирами в з'ясуванні та розумінні національних рис характеру, способу життєдіяльності українців як етносу.
Письмо М.Смоленчука прозоре, стилістика його творів доступна широким колам любителів красного письменства. Автор у кожному творі демонструє вдале поєднання елементів наукового, популярного й художнього стилів, бездоганне володіння літературною мовою в поєднанні з доцільним вживанням архаїчної й застарілої лексики для передачі колориту конкретної епохи, що зображується. Творчість письменника, цінна ще й тим, що мандруючи його творами від епохи до епохи, можна прослідкувати розвиток етнокультури українців саме на землях степового краю, до якого належить і його рідна Кіровоградщина. Кожний художній твір М.Смоленчука — то своєрідна монографія про життя нашого народу в певну добу, яка й сама, як і особа митця, може стати предметом дисертаційного дослідження. То ж дай , Боже, кожному, хто за професійною приналежністю чи за покликом серця, як і Микола Смоленчук, стоїть на сторожі духовності рідної землі, засіваючи її розумним, добрим, вічним, бути гідними прикладу цієї мудрої й талановитої людини.
Помер Микола Смоленчук 14 січня 1993 в м.Кіровограді.